"Історія Бердичева в памятках минулого - 2"

Сценарій тематичної програми

(Зйомка в студії)

Бердичів-це слово настільки об'ємне і багатогранне, що осягнути його велич можна лише в висоти століть, будучи його частиною. Ще свого часу Шолом Алейхем, стверджував, що якби навіть вся ріка Гнилоп'ять була б із чорнил, то навіть їх не достатньо було б для опису історії Бердичева. Однак, наша творча група зробила таку спробу і пропонує вашій увазі розповідь про маловідомі або призабуті факти про наше місто.

(Зйомка на греблі)

Власне кажучи, річка Гнилоп'ять з якої ми черпаємо чорнила для нашої розповіді отримала свою назву від того, що заболочені витоки струмків, які живлять річку, витікали у свій час з гнилих болотистих мочарів. Найбільші притоки річки впадають у неї зліва і їх саме п'ять: П'ятка, Гнилоп'ятка, Клітенка, Терехівка і Вовчиця. Тому і виникла назва - Гнилоп'ять. Однак, скоріше за все, така назва у річки була не завжди, на підтвердження цього знаходимо в інвентарному описі маєтностей князів Тишкевичів 1593 року такий запис «Город новоседлый Бердичев, находящийся на реке Большая Пята в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом».

(Зйомка на Червоній горі)

Продовжуючи тему назв мікрорайон Червона Гора таку назву отримав з-за того, що тут після громадянської війни та тривалий час після Другої світової війни знаходилась значна кількість військових частин Червоної Армії. Цікаво, що після війни цей мікрорайон офіційно називався Горою Червоного Жовтня. Та початкова назва цієї місцевості - Лиса гора - територія, вкрита невеличким рослинним покривом, де відсутні всілякі будівлі. Але, окрім цього, це була місцевість, де в певний час збирались місцеві чаклуни та відьми для свого шабашу. Лише у 1960-х роках цю місцевість учні середньої школи №12 та комсомольці міста активно засаджували деревами, які ми тепер і спостерігаємо на схилах гори.

(Зйомка на Соборній площі)

Назви площ та вулиць також впродовж століть зазнавали перейменувань. Отримавши початкову назву Соборна, від збудованого на ній в 1837 році Успенського собору, після перемоги більшовиків вулиця змінює назву на Майдан червоних інвалідів, згодом на Радянську площу. В часи окупації 1941-1944 рр. - на Українську, в повоєнний час - знову на Радянську. Лише в часи незалежності України - у жовтні 1995 року - до вулиці повертається її первісна назва - Соборна. Та в 19 ст. у цієї вулиці була і неформальна назва - Золота вулиця, від того, що все фінансово-ділове і світське життя міста вирувало саме на ній. Як недивно самої назви - Бердичів могло б зараз і не існувати так як в 1927 році на черговому засіданні окрвиконкому місцевими депутатами було розглянуто питання про перейменування Бердичева. Депутати розглянули пропозицію про нову назву - Цукрозаводськ. Але на щастя, цю назву не прийняли, і наше місто так і залишилось зі своєю рідною назвою - Бердичів. У грудні 1955 року після восьми років будівництва починає працювати новий залізничний вокзал. Старий, який служив від 1874 р., до речі, надзвичайно схожий на вінницький, був вщент зруйнований після Другої світової.

(Зйомка на Привокзальній площі)

За прийнятою архітектурною традицією - кожен вокзал - індивідуальність, єдиний в своєму роді. Але вокзал в Бердичеві був побудований за готовим, до того ж типовим проектом, за яким в різні часи були побудовані вокзали в українських містах Миронівці і Конотопі, а також і в місті Йошкар-Ола, що в російській Республіці Марій Ел. Вокзали в Конотопі і Йошкар-Ола відрізняються лише наявністю другого крила будівлі від головного арочного входу, а миронівський вокзал - близнюк бердичівського.

(Зйомка на Привокзальній площі, на пішоходному мосту)

В 1896 році з Бердичева було прокладено вузькоколійну залізничну лінію на Житомир. Тоді ж Бердичів став вузловою станцією. Ця дорога має зигзагоподібну форму і двічі перетинає автомобільну дорогу Бердичів -Житомир. В чому ж причина? А все тому, що землями, по яким на початку XX століття повинна була проходити залізниця володів гофмейстер царського двору Корнілов. Він не бажав, щоб через його володіння проходила "чавунка", як тоді називали залізницю. Тому, маючи прихильність царя Миколи II, наполіг, щоб залізниця обійшла його володіння стороною, а під'їздну станцію побудували за межами його угідь. Звідси і такі зигзаги. До речі, назва мікрорайону Корніловка пішла саме від імені колишнього власника цих земель.

(Зйомка в парку ім. Т Шевченка)

Цікавими є факти з історії парку відпочинку ім. Тараса Шевченка. Саме тут в часи Другої світової війни знаходилось кладовище німецьких воїнів, якого не стало вже після звільнення міста. А ще раніше з 17 століття в парку знаходилось найдавніше в місті єврейське кладовище на якому похований Лібер Еліезер - рабин-проповідник кабали і хасидизму, один з єврейських праведників, якого жителі прозвали "великим".Помер рабин Лібер Еліезер у 1771 році, на 104 році життя, під час епідемії чуми.Могила Лібера стала одним із двох індивідуальних святих єврейських поховань у Бердичеві Могила зберігалася недоторканою до кінця 20-х років XX століття.На початку 30-х років XX століття єврейське кладовище зруйнували, на його місці утворили парк з 1968 року - це парк культури і відпочинку ім. Т. Шевченка. Зруйнували й могилу рабина Лібера. У 80-х роках - єврейською громадою Бердичева відновлено могилу Еліезера. Нині вона єдина в парку, огороджена і розташована поряд із входом з вулиці Шевченка. На могилі встановлено надгробок із залізобетону, в який вмурована гранітна плита з епітафією.

(Зйомка ЗОШ 11)

Будинок, у якому тепер знаходиться загальноосвітня школа № 11, був одноповерховим. Збудував його у 1897 році купець І гільдії Давид Абрамович Магазаник як жилий одноповерховий будинок з дерев'яною мансардою наверху та балконом. На початку першої світової війни, в 1915 році, сім'я Магазаників виїхала з Бердичева до Москви, а в будинку, проживав управитель майном і справами господаря - Зисман. Після революції 1917 року будинок було націоналізовано і передано для користування міліції. А в 1925 році тут почала працювати єврейська початкова школа № 4. У голодному 1933 році в будинку розміщувався господарський комплекс, де можна було, пропрацювавши день на присадибній ділянці, заробити на хліб і врятуватися від голоду. Під час німецької окупації тут розміщувалися німецькі установи. За одними даними це була біржа праці, за іншими - районна німецька управа.

(Зйомка ЗОШ 11)

З 1 вересня 1944 року в даному приміщенні працює школа № 11. Другий поверх добудували лише у 1957 році, а 15 листопада 1997 року школу відвідав онук колишнього господаря будинку Ері Магазаник з дружиною Лорою, які живуть у Бостоні, США.

(Зйомка Центральна площа)

Органи державної влади у місті займали у різні роки різні будівлі. До революції це був будинок міської Думи (нині центр позашкільної освіти). З 1919 року керівництво міста розташовується у будинку по вулиці К. Лібкнехта, 11, готель "Континенталь" цей будинок зруйновано під час Другої світової війни. На цьому місці тепер розміщується відділення банку, а в радянські часи - ресторан "Україна".

(Зйомка Центральна площа, вул. Садова)

Відразу після війни влада розміщується у будинку по вулиці Садовій, 3, де нині районні відділи. Але у зв'язку з ростом апарату управління постає потреба у збільшенні приміщень і у 1973 році палац Радзивіллів, в якому з 1863 року розміщувалась єврейська лікарня Баумгольца, а згодом парткабінет і займались студенти-медики було знесено і будується сучасна чотирьохповерхова будівля міськкому партії у 1977 році вона отримала адресу - площа Жовтнева, 1.

(Зйомка Центральна площа) 

Але в простонародді бердичівляни дали назву цій споруді - «Білий дом» чи то через світлий колір фасаду, чи то за не меншою значимістю ніж однойменний будинок в Вашингтоні - легенда не уточнює. На вулиці Шевченка, навпроти універмагу стоїть пам'ятник на могилі в якій поховані бійці 1-ї Української радянської дивізії під командуванням Миколи Щорса та робітничих загонів м. Бердичева, в їх числі Пепа і Броня Сломницькі, за ім'ям яких названа одна з вулиць міста, що загинули під час боїв, які точились між більшовицькими загонами з одного боку та Січовими стрільцями армії УНР з другого боку у березні 1919 року.

(Зйомка біля пам'ятника, універмаг)

У 1927 році на братській могилі встановлено гранітний обеліск сірого кольору з меморіальним написом «Славетним борцям за Жовтень в день десятої річниці». За відсутності належного постаменту більшовицькі керівники міста використали постамент з-під пам'ятника російському імператору Олександру II, що був встановлений у 1911 році у міському саду біля думи і управи на вулиці Махнівській. На постаменті було нанесено присвятний напис: "Царю освободителю государю императору Александру II в память крестьянской реформы, 1861-1911" Цей пам'ятник було зруйнованого у 1917 році, а напис згодом перероблено під нових героїв.

(Зйомка біля костьолу Святої Варвари )

Кам'яний костьол Святої Варвари збудований 1826 року і впродовж наступного століття мав статус фарного. Фара у дослівному перекладі з німецької мови «парафіяльна церква» - перший храм міської парафії чи головний храм деканату. Інша назва - «міська церква». В німецькомовній традиції, з якої прийшло це слово, термін вживається для позначення головних євангелістських храмів незалежно від часу будови, тому судячи з усього саме цей костьол домінував в тогочасному католицькому житті міста, до тогож і сама фундаторка храму Варвара Радзивіл була похована на його території - це додаткове підтвердження його статусності.

(Зйомка біля костьолу Святої Варвари )

Цікавим є факт, що на відстані 15 кроків від костьолу Святої Варвари стояла двоповерхова кам'яна дзвіниця висотою 10,5 метрів, що мала 4 дзвони. Мелодію цих дзвонів було чути по всьому місту. Однак у 1960-х роках минулого століття дзвіницю зруйнували. Сьогодні взамін справжніх дзвонів під куполом храму встановлено електронні дзвони, які рівномірно відраховують години з 8-ї ранку до 9-ї вечора, супроводжуючи їх мелодіями молитовних пісень. У Бердичеві у 19 - му столітті було дві лікарні: міська Єлизаветинська, заснована 1809 року, на 30 ліжок на околиці міста по дорозі на Житомир, названа, з дозволу імператора, на честь Великої княгині Єлизавети Олександрівни, зараз це центральна міська лікарня на вулиці Житомирській та Єврейська лікарня Баумгольца на 65 штатних місць, яка знаходилась в колишньому палаці Радзивіллів, на місці, де тепер стоїть будинок міської ради.

(Зйомка санстанції біля міської ради)

При цій лікарні була єврейська богаді́льня -благодійна лікувальна установа, що служила притулком для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей, що повністю утримувалися і в ній проживали. Перебування в лікарнях було платним: для Єлизаветинської лікарні плата становила 25 копійок на добу та необхідно було платити наперед за 5 діб. У Єврейській плата становила 40 копійок на добу. Але для місцевих євреїв перебування в лікарні було безкоштовним.

(Зйомка дитяча поліклініка)

На початку 20 століття Була збудована лікарня червоного хреста, де зараз розміщується відділення укртелекому, і пологовий будинок , збудований на вулиці Данилівській, нині Фрунзе, на кошти Товариства допомоги бідним євреям і за призначенням був відкритий тільки 1925 року.

(Зйомка території біля райлікарні)

Місце, де тепер розташовані корпуси районної лікарні в 19 ст. було приміською околицею і тут був великий сосновий бір та фруктовий сад. Ці землі до революції 1917 року належали польському поміщику Олександру Доманському - власнику аптек, гласного міської думи і поважного члена місцевого панства. Садиба самого поміщика Доманського також збереглась - до Другої світової війни у ній розміщувався туберкульозний санаторій на 40 ліжок, пацієнти якого проходили оздоровлення в довколишньому сосновому бору. Звідси пішла і назва вулиці, де стоїть будинок - Санаторна. Сьогодні у цьому будинку знаходиться одне з відділеннь райлікарні. А залишки соснового бору тепер можна побачити за будівлями водоканалу.

(Зйомка біля фонтану)

Ми вам розказали тільки невеличкі епізоди з історії Бердичева який має ще чимало таємниць і цікавих сторінок, що чекають свого відкриття. Пізнавши їх і минуле міста можна буде з гордістю сказати, що я частина всесвіту під іменем Бердичів!